Вийшла я з лікарні сіла на лавочку і заплакала. Підходить до мене старенька, сунула в руки папірець і пішла. Лікарі мені три місяці давали на життя, а я завдяки тому папірцю одужала

Моїй мамі 96 років і вона ще ого-го. Вранці встає, снідає, телевізор подивиться і в магазин йде. Купить там яких нибудь печенюшок, і назад йде не поспішаючи. Печенюшки то їй не потрібні, щоб прогулятися в магазин ходить. Все робить сама, і підлоги помиє шваброю, і прання поставить, і млинці насмажить. Молодець одним словом.

Ну буває подрімає після обіду півгодинки. Так це для здоров’я добре. І не сидить до півночі. Спати лягає рано. Тільки ось як ляже, все щось шепоче. Якось я її запитала … – Мам, ти чого все шепочеш, коли спати лягаєш?

– Молитву читаю, – каже мама

– Начебто ти до церкви зовсім не ходиш?

– Церква в серці у мене. Я завжди там. А молитва ця, мені ще в молодості допомогла. А життя моє врятувала. Тебе ще не було в той час.

– Ти ніколи не розповідала мені про це.

– Значить не на часі було. Хочеш розповім.

– Хочу.

Мені тоді було двадцять два роки. Все життя попереду. Всі дороги відкриті, вибирай. Та й не дурна була, вчилася добре. Тільки зі здоров’ям у мене було щось не так. То в очах помутніє, то голова разболиться аж терпіння немає. Уваги я на це не звертала. Грішила на втому.

Ми в ті часи вдень ​​працювали а вечорами вчилися. Ось я думала, що втома це. А хвороба брала своє. Зовсім сил у мене не стало. Головні болі вже практично не закінчувалися. Весь вільний час вдома лежала. Нікуди не виходила. Звернулася до лікарні. А там сказали, що нічого вони зробити не можуть. Максимум три місяці мені залишилося.

Вийшла я з лікарні сіла на лавочку і заплакала. Життя так несподівано закінчується. А у мене стільки планів було попереду. Світ для мене став чорно-білий. Підходить до мене жебрачка-старенька, така стара, що обличчя не видно, одні зморшки на ньому.

– Що внучко, зле тобі, – запитує.

– Дуже, – ковтаючи сльози відповідаю я

– Це не біда, – каже вона, – Ти витри сльози. На, читай у вільний час. І суне мені в руку старий клаптик паперу.

– Що це?

– Молитва, – каже, – І не проста молитва. Саме вона поставить тебе на ноги. Піде хвороба. Правду я тобі кажу. Папірець цей мені ще мама моя дала. Ти його не викидати. Молитву запам’ятай, а папірець не викидати. Бережи його. Вся сила в ньому.

Повернулась бабуся і пішла далі своєю дорогою. Я папірець той в кишеню відразу сховала. Не можна було в ті часи про молитви і про Бога говорити. Влада наша не дозволяла. Я стала читати. Читала коли тільки могла, але щоб ніхто не бачив. Як прокинуся прочитаю молитву і займаюся своїми справами. Спати лягаю, знову читаю по пам’яті.

Давали мені лікарі на життя три місяці, а я за три місяці вилікувалася за допомогою молитви. Знову світ став для мене кольоровим. Звичайно це було диво. Лікарі не вірили і все питали, як мені вдалося побороти цю недугу. Але я їм так і не сказала, що мені допомогла молитва. Та й в подальшому житті вона мені багато разів допомагала. Та й тобі теж. Закінчила свою розповідь мама.

– Мамо, а що за молитва це, – питаю я

– Отче наш, – відповідає вона, – тільки головна сила в папірці тому, на якому молитва ця написана.

– Невже папірець цей зберігся? – запитую, – Йому же двісті років.

– Може і більше ніж двісті. Звичайно зберігся. Прийде час, і я тобі його передам.

Фото ілюстративне з вільних джерел