Синові моєму 33 роки буде в кінці червня. Він високий, красивий, розумний, багатий. Я так чекала коли він одружиться, дуже хотіла онуків, але особисте життя не складалося. А нещодавно син привів невістку додому, я вже зраділа, так бігала біля неї, лише згодом дізналася, що в неї двоє дітей

– Синові моєму 33 роки буде в кінці червня! – розповіла пенсіонерка Ольга Пилипівна. – Все при ньому є, здавалося б: високий, красивий, розумний, веселий, багатий. Дівчата були у нього різні – одна одної краще. Я все чекала, коли ж він одружиться нарешті. Онуків хотіла, люблю я дуже діток. А він все вибирав поміж них. Ну що, довибирався. Одружився він рік тому, взяв за дружину жінку з двома дітьми. З двома дітьми вже, розумієш? Хлопчаки два у неї вже було, 8 і 11 років їм зараз.

– Ну. Якщо жінка хороша, вони покохали один одного, то і добре, хіба ні? Діти – то, звичайно, непросто, але життя таке, що ніхто не знає, як завтра може бути.

– Я тебе благаю щиро! З боку, може, і добре все, виглядає. Але не з єдиним сином таке. Я ось думаю – зачарувала вона його, не інакше. Приворожила, напевно таки.

– Та ні, не перебільшуйте, Ольго Пилипівно, ви ж розумна людина, освічена. Невже вірите в такі дрібниці незрозумілі у наш час?

– Не знаю. Я сина свого не впізнаю зовсім останнім часом, наче й не він то зовсім. Він цих дітей тепер мало не на руках носить. Подарунками їх засипав просто. Ролики, велосипеди, гаджети купує новенькі, грошей зовсім не шкордує їм. Старшому гітару купив он нещодавно, оплатив заняття – хлопець мріяв про це давно, але у матері раніше грошей не було. Другого в хокей записали вони, теж недешевий спорт, одне тільки спорядження скільки грошей коштує. Займається з ними сам, в школу возить вранці щодня. Влітку літали на море і в Європу. “Я, – каже, – маю показати синам світ, хочу, щоб в них було щасливе дитинство!” Ну як так взагалі можна говорити? Невістку з роботи забрав, щоб вона вдома сиділа, займалася домом і дітьми своїми, сказав – нічого, мовляв, за копійки горбатитися на тій роботі на чужих дітей, займайся дітьми нашими вдома. Своїми, між іншим, дітьми. Батько яких на них ні копійки не дав жодного разу за весь цей час.

– Гаразд вам, Ольго Пилипівно! Радійте щиро тепер за свого власного сина. Щасливі вони разом, і те дуже добре. Це ж краще, ніж жити чоловікові одному, якби там не було. Ви ж, здається, онуків хотіли мати ще? Ну ось вам внуки, хоч вже дорослі трохи та умілі. Напевно скоро і спільна дитинка буде у них! Будете няньчити, радість буде жля вас!

– А от і не “добре” вихлдит зовсім у мене! Марина, невістка моя, заявила, що народжувати більше вона не збирається, більше  не хоче. Бо те їй пройшло дуже важко. Більше на це не піде. Так що онуків мені не бачити своїх рідних, мій син роститиме лише чужих дітей. А ці діти що, чужі все одно, вони ж мені ніхто. Ніякі вони мені не внуки, це добре зрозуміло, я для них чужа. Син мені теж каже – мовляв, добре, як вийшло, дивись, як все гарно склалося, готові діти вже, не потрібно ні горщиків, ні сосок, ні безсонних ночей біля дитячого ліжечка. А я йому кажу – нерозумний ти чоловік. Он у сусідів теж готові діти, підрощені вже, і що мені з того, якщо вони чужі? Мені рідні внуки потрібні. Свої.

Тепер Ольга Пилипівна вважає, що все втрачено. Щасливого життя не бачити ні її, ні синові рідному, вона розчарована.

Джерело