Рідний брат не покликав мене на весілля тільки тому, що я товста. Aле я втерла їм всім носа, нехай тепер знають…

4 роки тому брат не покликав мене на весілля. Я своєю 100-кілограмовою вагою образила б бездоганний смак нареченої. Але сукні для подружок нареченої – «сшей, мижепочтіродственнікі, безкоштовно, в якості подарунка!».

Я відмовилася. Ось така я свиня. Так мені і було сказано. Не знаю, де є такі дивні традиції – на святкування не кликати, а подарунок трясти, але я точно не з цієї країни.

Я тоді сильно посварилася з мамою. Невістка їй подобалася – худенька, витончена, така все зефірно-повітряна. Як на мене – до нудоти. І я на 100 відсотків впевнена, що якби у мами була можливість заздалегідь вибрати – яка дитина у неї народиться, це точно була б вона. Вона – Василина (Зоя по паспорту), дружина мого брата.

Саме 4 роки тому мене відправили у вільне плавання. Раз я така недобра, не можу родичам допомогти, то і мені допомагати ніхто не зобов’язаний.

Я пішла. Навіть промову написала для прощання. Але не стала говорити. Просто сказала, що я то схудну, а ось їм з їх характерами – все життя жити. Здається мені, вони б навіть на мою прощальну промову так не образилися, як на цю нешкідливу фразу.

Треба сказати мамі спасибі. У бідної студентки не було грошей і на оренду, і на їжу. Довелося вибирати. Або на вокзалі – але сита, або в орендованій кімнаті – але голодна. Я вибрала другий варіант, розраховуючи на накопичені за багато років запаси на боках.

Щоб не втратити пенсії по втраті годувальника – налякали, що не можна працювати, інакше все віднімуть, я пішла в неофіційно працевлаштовані няні. Діти – невичерпне джерело енергії. Вони скачуть, стрибають і бігають без зупинки. І я це робила разом з ними.

На гроші, зароблені такою важкою працею (більше не діти напружували, а їх мами і тата. Одного разу мені відмовили в роботі, тому що дівчинка влаштувала істерику, що я її з’їм), теж не сильно розгулятися можна було. Одне радувало – попереду останній курс, із захоплень – шиття, так-сяк годувало, та дітлахи теж непогано оплачувалися – я не цуралася працювати й ночами, поки мами і тата відпочивали.

На роботу я йшла влаштовуватися вже в 50 розмірі одягу. Раніше був 54.

Мене взяли. Ще б не взяли дипломованого ветеринара в продавці-касири громадського харчування. Ще рік минув в гонитві за грошима – я ліпила шаурму і шаверму за графіком доба через добу.

Потім колишній однокурсник покликав мене до себе в клініку за профілем. Там я познайомилася з Максимом. Як в кіно – він збив собаку і привіз її на лікування. Я, така вся вже 48 розміру одягу, він – такий в костюмі і серйозний. Закрутилося – закрутилося. Собака, Хеппі, до сих пір з нами живе.

Недавні подружки обурено зітхали – за що мені, такій бочці, доглянутий і трохи забезпечений чоловік?