Племінниця моя заміж виходила в минулому місяці, весілля було тут, у нас. Мене з Олесею, дочкою моєю, запросила. Олеся приїхала з столиці, сходили ми з нею на те весілля, ночувати, зрозуміло, ми з дочкою до мене прийшли. Вранці я встала, дивлюся, Олеся моя сидить одна на кухні чорніше хмари, ложечкою чай мішає неуважно, дивиться в стіну, очі червоні у неї і сумні дуже. І стала моя розлучена дочка розповідати мені, як живе мій колишній зять. Мені аж снідати перехотілося

– Племінниця моя заміж виходила в минулому місяці, весілля було тут, у нас, – розповідає 60-річна Юлія Петрівна. – Нас з Олесею, дочкою моєю, запросила. Олеся приїхала з столиці, сходили ми з нею на весілля, ночувати, зрозуміло, ми з дочкою до мене прийшли. Вранці я встала, дивлюся, Олеся моя сидить одна на кухні чорніше хмари, ложечкою чай мішає неуважно, дивиться в стіну, очі червоні у неї і сумні дуже.

– Плаче сидить, чи що?

– Ага! Я їй кажу, ти чого плачеш, Олесю? Таке весілля була хороше, душевне. А вона розридалася прямо в голос, уявляєш? “У мене, – каже, – такого не було в житті, і вже, швидше за все, не буде! Ні білої сукні, ні фати, ні урочистої реєстрації. І років уже за сорок, а згадати нічого”.

Юлія Петрівна була дуже здивованою, адже справа в тому, що весілля у дочки свого часу було, тільки дуже своєрідне.

– Як я її вмовляла, щоб весілля зробити нормальним, як у людей – ти не уявляєш! – розповідає Юлія Петрівна. – І так, і сяк з нею бесіди вела. Кажу, давай сукню красиву весільну купимо, зачіску тобі зробимо красиву, манікюр, в ресторані посидимо, я все сплачу, єдина дочка заміж виходить все-таки. Це ж один раз в житті така подія! Ну, вона тільки відмахувалася: “Не хочу це убоге весілля в білій сукні, і крапка”. Я мало не впала, коли побачила, в чому вона в РАЦС прийшла в підсумку – в трикотажних штанах і в футболці! А після РАЦСу поїхали вони в ліс, на природу: багаття, шашлики, гітара і напої з пластикових стаканчиків! Чесно кажучи, я була в подиві, та й не я одна. Йшла на весілля, а потрапила на пікнік.

Треба сказати, дочка Юлії Петрівни завжди була дівчиною «собі на умі». Не хотіла бути такою, як всі. У перший раз вона здивувала друзів і близьких ще в ранній юності, коли відмовилася йти на шкільний випускний.

Ну тобто зараз щось подібне вчинком особливо нікого не здивуєш, а тоді, в дев’яностих, коли Олена закінчила школу, це було з ряду геть. На випускний йшли всі: і двієчники, і відмінники, і активісти, і сірі миші. Більшість батьків з останніх сил збирали дітей: школа була звичайнісінька, дворова, багатих не було, сім’ї жили непросто. Але вбратися і відсвяткувати закінчення школи вважалося обов’язковим.

Дівчата шили наряди, хлопчаки приміряли костюми і краватки. А Олеся від усього цього відмовилася навідріз. Прийшла тільки на вручення атестата: вийшла за документами в шортах і футболці, забрала атестат і під шепотіння за спиною, помахавши всім ручкою, вирушила прямісінько додому.

І на весіллі через шість років зробила щось таке подібне.

– Все не як у людей! – зітхала сумно мама.

Після весілля Юлія Петрівна акуратно розпитувала дочка про дітей, але народжувати та не хотіла категорично. На відміну, до речі, від її чоловіка. Той дітей любив, і одружувався, до речі, для того, щоб диток мати – інакше для чого? Адже зустрічатися, або жити разом і так можна.

Зазвичай про такі речі домовляються до весілля, так. Але от вони чомусь про це говорили мало. Олеся тоді про це якось взагалі не думала – просто не хотіла і щиро вважала, що хотіти дитину в молодому віці може лише несерйозна людина, адже спочатку потрібно і для себе пожити. Навіщо ті безсонні ночі, крик, підгузники, кашки, декрет. Діти, вважала Олеся – це завжди несподіваний сюрприз, причому зі знаком мінус.

В результаті розлучилися на четвертому році шлюбу. Чоловік незабаром одружився з іншою, яка один за одним народила йому трьох дітей, і щасливий він зараз, а Олеся моя так відтоді і живе одна, зрідка зустрічаючись з кимось і стверджуючи, що ніхто їй не потрібен.

Вірніше, так було до останнього часу. Зараз Олесі моїй вже за сорок, і останні пів року, напевно, не дає їй спокою її дивна хандра. Може, криза середнього віку її настала, може, ще щось, але тільки Олена аналізує минуле життя і багато про що жалкує вже зараз, але добре знає, що час назад не повернути.

Адже все пройшло, вже нічого не повернути і не переробити. І, виявляється, багато чого в житті не було, багато чого не довелося випробувати. От не було фати і білої сукні, наприклад, лімузина з кільцями, весільного танцю і фотографій, як на цьому весіллі двадцятип’ятирічної двоюрідної сестрички. Не було випускного вечора і гулянь ніч безперервно – тоді здавалося це чимось непотрібним нікому, а тепер ось шкода за все, через стільки років.

І дітей не народила – можливо, дарма? Зараз би був вже дорослий син або донечка.

Але якщо шкільного випускного вже ніколи не повернути, то дитину народити в сорок років в наш час не проблема абсолютно.

– Заявила мені тут: “Я, напевно, народжу для себе”. Я мало не впала. Кажу, навіщо? Так, коли ти була заміжня, я хотіла, щоб були онуки, всі вуха тобі проговорила з дітьми. Але зараз-то куди?

Грошей особливих у Олесі зараз немає, якщо вона не буде працювати, а буде сидіти в декреті, моментально скотиться в злидні. У Юлії Петрівни сил допомагати теж небагато. Чоловіка у Олесі немає, є якийсь тимчасовий кавалер, який вже точно не мріє про такий подарунок, як дитина. Допомоги чекати немає звідки. Що таке діти, Олеся, хоч і вже доросла жінка, але не представляє абсолютно – братів-сестер у неї немає, від чужих дітей вона завжди сахалася.

Здоров’я – начебто є, хоча теж не богатирське. Мамою то вона стане, але ось що далі – велике питання.

Загалом куди не кинь – всюди клин. Проте Олеся все більше схиляється до думки, що дитина їй потрібна. Буває ж так: ще кілька років тому у Олесі були всі умови – чоловік, сім’я, велика квартира, загальні вмовляння і обіцянки допомоги – але тоді вона і чути ні про що не хотіла. А ось зараз хоче – не дивлячись ні на що, а змоги і допомоги уже немає.

– Ще ні одна жінка з дитиною не пропала! – міркує для себе Олеся. – Всі так чи інакше викрутилися. Квартира є, декретні виплати будуть, якщо що. Рік протримаюся, а там няню і на роботу. Мами не стане – так хоч дитина залишиться, все не одна на світі буду жити.

Може, звичайно, для того, щоб прийняти зважене рішення, потрібен час, але думати і міркувати особливо теж колись, годинник цокає все голосніше. Треба вже або закривати це питання назавжди, потім, може бути, сильно пошкодувавши, або діяти. І, звичайно, не факт, що в цьому, другому випадку Олеся потім не пошкодує ні про що. Як би там не було, але одній жінці важко виховувати дитину, особливо, коли допомоги не має.