Катерина на весілля синові подарувала всі гроші, які відкладала багато років, ще й у людей позичила. Мала єдиного сина, дуже хотіла догодити дітям. Та не вийшло

Катерина на весілля синові подарувала всі гроші, які відкладала багато років, ще й у людей позичила. Мала єдиного сина, дуже хотіла догодити дітям. Та не вийшло, відносини з його дружиною не склалися. Катерина не могла зрозуміти в чому причина: ніяких суперечок з невісткою у неї ніколи не було, одруженню сина вона щиро раділа, з молодою сім’єю разом не жила ні дня, нічого і нікого не ділили між собою. А якось, коли розмовляла зі свахою по телефону, Катерина дізналася, що діти поїхали за кордон, а їй нічого не сказали

– Відколи діти побралися, то я намагаюся не набридати ні синові, ні невістці, не хочу бути надто нав’язливою! – розповідає своїй подрузі пенсіонерка Катерина. – Ніяких порад не даю, вказівок їм не нав’язую, що ти! І в думках немає у мене такого. Телефоную лише пару разів на тиждень, дізнатися, як справи у внучки, і то молодим в тягар, навіть телефон не завжди візьмуть. Наче повинність якусь відбувають у телефоні. «Так, ні, нормально!» – і пішли гудки. У невістки взагалі слова зайвого не витягнеш. Не знаю чому. Нічого поганого я їй не робила, навпаки, постійно стараюся догодити в усьому.

Синові Катерини, Миколі, тридцять п’ять вже. У нього сім’я: дружина Валерія і трирічна донька. Відносини з невісткою у свекрухи ввічливо-нейтральні, з холодком таким незначним.

Катерина вже втомилася думати, чому то так у них склалося: ніяких конфліктів з невісткою у неї ніколи не було, одруженню сина вона щиро раділа, з молодою сім’єю разом не жила ні дня, нічого і нікого не ділили вони між собою, щоб якийсь осад залишився.

Спочатку Катерина щиро мріяла подружитися з невісткою. Запрошувала молодих в гості, накривала багаті столи, на весілля зробила їм шикарний подарунок – велику грошову суму, майже на пів квартири. Зняла з рахунку і віддала практично все, що було на той момент, ще й позичила трохи, а потім віддавала не один рік.

Але теплих, дружніх відносин, таких, як мріялося Каті, не вийшло – не дивлячись на всі докладені зусилля.

– От кажуть, що дурна мати після весілля втрачає сина, а розумна знаходить дочку. Ну, мабуть, я нерозумна, бо дочки так і не знайшла, – зітхає вже літня жінка. – У дружини мого сина своя мама є, чужа їй не потрібна. Сваха моя від них не вилазить ні дня. Їй все вони відразу доповідають, вона все знає, що у них там відбувається: що вони купили, куди поїхали, які плани на життя. А я там зайва, нікому не потрібна. От наче чужа я людина їм, і все.

І знову Катерина зітхає.

– Минулого тижня кинулася, думаю – треба зателефонувати, давно щось не чула їх, скучила за дітьми та дитятком. Набрала синові раз, другий, третій – ніхто не відповідає. Невістці телефоную – те ж саме. Пів дня ходила з телефоном в руці, набирала час від часу, чекала – думаю, може, зателефонують, як побачуть, що дзвонила їм не раз! Вся стривожилася, а ніхто й не думав пекредзвонювати!

– Подзвонила б свасі своїй! – радить приятелька. – Вона, напевно, все знає, де діти поділися.

– Врешті-решт так і зробила, коли вже втомилася чекати. Кажу свасі – а де наші діти, бо я нічого не можу зрозуміти? А вона мені з такою насмішкою – так вони ж в Грецію полетіли в п’ятницю! Типу, що за матір така, що цього не знає. А звідки мені знати щось? Мені ніхто ні слова не сказав ні про яку Грецію, як і завжди!

– Правда, ні словом не обмовилися? Я дуже здивована! Вони ж не за день полетіли напевно, ще й з дитиною! Планували, обговорювали поїздку, збиралися, квитки купували, квартиру залишали, а про тебе забулися.

– Я теж не розумію, чому не сказати було? Я їх що, не пустила б, або з ними попросилася? Смішно навіть! Я ж йому рідна мати. Полетіли вони в п’ятницю, а в середу до цього ми розмовляли з дружиною сина по телефону, як завжди ні про що. Я її запитала щось про вихідні, вона мені сказала – так нас вдома не буде. Ну я не стала з неї кліщами тягнути, чому не буде. Хіба мало, може, в магазин за продуктами поїдуть, чи до друзів в гості. А тут он що! І ні слова про Грецію! Ні, ну я розумію, що звітувати і доповідати мені вона не зобов’язана. Хто я така, чужа їй людина.

– А син що? Він чому не сказав, так з матір’ю вчинити?

– А син постійно на мене часу немає. Я його наберу – він то за кермом, то на роботі, то на нараді, а то так і зовсім взяти не може телефон. З ним ми тільки по справі спілкуємося, швидко, в декількох словах.

– Зрозуміло. Сумно, звичайно, якщо так.

– І весь час я негарно виглядаю в очах свахи. Наприклад, про те, що її донька чекає дитину, я дізналася мало не за місяць до того, як дитя з’явилося на світ білий. Бачимося не кожен день, від сили, може, на місяць раз, живіт у неї невеликий був, та я й не придивлялася до неї, дитина, як дитина, вона завжди ще якось так одягалася, щоб не видно було. Сваха мені щось про онуків сказала, а я їй – мовляв, та коли ще ці онуки будуть, діти он живуть поки для себе. Звичайно, подивилася вона на мене, якось дивно. Може, каже, через пару тижнів вже і будуть! А я – хлоп-хлоп очима, та й годі. Так було неприємно, що й передати словами не можу. Отак і живемо якось не по-людськи, відчуваю себе самотньою і нікому не потрібною, але ж вони найрідніші мені люди. Можна сказати, єдина моя рідня. А що буде, коли я геть старенькою стану, про мене забудуть? Але ж до свахи моєї вони обоє ставляться з турботою та повагою.